Видатний краєзнавець, почесний громадянин Маріуполя, письменник і журналіст Сергій Буров розповів історію центрального і найбільш улюбленого для всіх маріупольців скверу.
Перш ніж розпочати розповідь про наш Сквер, варто звернутися до книги "Маріуполь і його околиці", виданої 1892 року коштом Давида Олександровича Хараджаєва. Там у розділі "Православні храми" написано таке: "Губернатор Азовської губернії Чертков, бажаючи прикрасити нововідкрите місто Павловськ, заклав у ньому за власним планом церкву в ім'я Марії Магдалини на честь дружини Павла Петровича Марії Федорівни". Щоб не обтяжувати подальший текст цитатами, потрібно зазначити, що хрещення в православ'ї майбутньої імператриці відбулося в день святої рівноапостольної Марії Магдалини.
Читайте також: Розповідь Сергія Бурова про архітектурний та культурний розвиток Маріуполя
Уже було зведено стіни майбутнього храму, як ситуація різко змінилася, доволі нечисленне населення міста Павловська було виселено, а на його місце прийшли греки-переселенці з Криму. Було це влітку 1780 року. Грекам запропонували за "свій кошт" добудувати церкву. Не заглиблюючись у причини, чому церква залишалася недобудованою, можна зазначити, що українці, які мешкали в околицях,- прапорщик Павло Горленський, Петро Пилипенко, Петро Велегура, Іван Головко, Омелян Дейнека та інші, просили передати її їм. Обґрунтовувалося це тим, що близько двох тисяч українців, які живуть на косах Азовського моря і поблизу міста, "часто позбавлені християнських служб". Прохання було задовільнено і за дуже короткий термін українська громада добудувала церкву. 4 червня 1791 року в ній відбулося богослужіння і священнодійство.
Ще одна цитата зі згаданої вище книжки: "Марії-Магдалинівська церква як за думкою губернатора Чорткова, так і тому, що її було побудовано на честь та в ім'я Найвищої особи, ім'ям якої названо місто, мала б бути та посіла головне положення". Але до 1891 року церква настільки занепала, що 1 вересня того ж року її запечатали і служіння в ній закрили. Знаходилася вона на тому місці, де тепер Грецька вулиця перетинає проспект Миру. А до чого тут Сквер?
Зелений острівець у центрі нашого міста в різні часи іменувався то Олександрівською площею, то площею Свободи, то Центральним, то Театральним сквером. На планах Маріуполя 1888, 1892 років добре видно, що простір, де він зараз знаходиться, спеціально було залишено незабудованим серед кварталів житлових будинків. Заради чого? Почитаємо рядки з книги "Маріуполь і його околиці": "Ветхість Марії-Магдалининської церкви і недостатність її приміщень усвідомлені давно, і вже на плані м. Маріуполя 1811 р. вказано місце для побудови нової на Олександрівській площі. У 1862 р. закладено нову церкву, велику, трипрестольну в ім'я св. Марії Магдалини, св. Іоанна Хрестителя і Покрови Пресвятої Богородиці. Тоді ж виведено фундамент, але справа на цьому й припинилась".
Церкву будували довго і з перервами майже тридцять п'ять років. Освятили її тільки 1897 року. Зате споруда вийшла велична. Куполи Марії-Магдалининської церкви в ясну погоду було добре видно з моря, тож рибалки використовували храм, як маяк. Церква на найвищій точці міста, дзвіниця Харлампіївського собору і нехитрий пристрій дозволяли рибалкам визначати відстань до берега. Тож храм підгодовував людей не тільки духовною їжею, а й виявився корисним і в справах мирських. Талановитий маріупольський художник Валерій Остапенко написав картину - історичну реконструкцію і Марії-Магдалининської церкви, і людей, вбраних за модою 1913 року, і буйної рослинності. І хоча це полотно яскраве, пронизане світлом, віє від нього чомусь сумом, сумом про загублені душі, про повалені храми.
У 1896 році під керівництвом Георгія Григоровича Псалті, який навчався садівництву у Франції, був розбитий великий сквер з ретельно підібраними породами дерев і кущів. Завідувачка відділу природи краєзнавчого музею Ольга Олександрівна Шакула свого часу розповідала, що, за її даними, систематичне висаджування дерев і кущів на Олександрівській площі почалося 1897 року, коли міська дума ухвалила постанову про обов'язкове озеленення вулиць і площ Маріуполя. Саме тоді на території майбутнього скверу з'явилися перші саджанці акації, клена, граба, ясена, бузку. Звісно, більшість із них не дожила до наших днів, але могутній в'яз у південному секторі скверу, на думку О.О. Шакули, належав до тієї, ще першої посадки. До речі, у сквері росли кілька видів акацій і кленів, кримські сосни і блакитні смереки, козацький ялівець і гледичія колюча, спірея і вічнозелений самшит, берези та липи, шовковиця, бузок китайський і звичайний, дуб і безліч інших видів рослин.
Читайте також: Історія маріупольських пляжів від Сергія Бурова
Однак повернемося до історії. На початку XX століття, незабаром після спорудження цивільним інженером Віктором Олександровичем Нільсеном водопроводу в Маріуполі, у центрі скверу було влаштовано фонтан. Він являв собою чашу зі скульптурною групою з двох хлопчиків, що прикривала трубу, з якої вгору бив струмінь води. Під чашею розташовувалися бронзові фігури чотирьох дівчат, які уособлювали пори року. За спогадами відомого художника, почесного громадянина міста Леля Миколайовича Кузьмінкова, бронзові скульптури і сама чаша фонтану зникли на другий день окупації міста гітлерівцями, що почалася 8 жовтня 1941 року. Судячи з усього, загарбники поспішили вивезти міську пам'ятку до Німеччини...
У сквері над братською могилою встановили безіменний пам'ятник, хоча імена похованих тут бійців-апатівців, загиблих 1919 року в боях під Решетиловим, продармійців, тіла яких поховали 1921 року, відомі. З волі обставин, з цієї могили почалося поступове перетворення місця відпочинку городян на цвинтар. У 1996 році нині покійний Петро Діонісович Топалов, відомий у місті лікар-хірург, опублікував у газеті "Азовсталець" замітку, в якій розказано, як німці, які тільки-но захопили Маріуполь, з почестями ховали у сквері червоноармійця, загиблого в бою під час захисту міста. То була, звичайно, показна демонстрація поваги до героїзму ворога.
Незабаром серед стовбурів кленів і акацій, кущів троянд і бузку почали рити одну за одною могили. Тепер окупанти ховали своїх солдатів і офіцерів, які померли від ран і хвороб у військових шпиталях, влаштованих у маріупольських лікарнях і школах. За короткий час у північному секторі скверу утворився цвинтар зі стрункими, по шнурку розташованими рядами спочатку дерев'яних, а пізніше замість них встановлених чавунних хрестів із литими табличками з іменами похованих. Після вигнання окупантів з Маріуполя у вересні 1943 року хрести витягли і відправили на переплавку, а могильні горбки зрівняли із землею. Відливали чавунні хрести, - а вони являли собою збільшену копію німецької військової нагороди "Залізний хрест", - в одному з ливарних цехів заводу імені Ілліча. Цікаво, що в 50-х роках минулого століття в архіві проектно-конструкторського відділу цього підприємства зберігалися креслення для виготовлення цих хрестів.
Читайте також: Які події відбувалися на Торговій вулиці Маріуполя в різні часи - розповідь Сергія Бурова
Наприкінці вересня того ж сорок третього року у сквері знову відбувся похорон. Цього разу з дотриманням усіх військових почестей землі віддавали тіло Героя Радянського Союзу Володимира Григоровича Семенишина, який загинув у бою 29 вересня. Майор В.Г. Семенишин був штурманом 298-го винищувального авіаційного полку 219-ї бомбардувальної дивізії. У березні 1944 року його прах було перенесено в Міський сад. Там, у братській могилі над урвищем, він знайшов вічний упокій разом із Героєм Радянського Союзу М. Ю. Лавицьким.
Після закінчення війни на залишках фундаменту Марії-Магдалининської церкви побудували круглий павільйон, який нібито об'єднує кілька кіосків. Обійшовши по колу кіоски павільйону, можна було купити цигарки, тістечко або морозиво, кому що до смаку, випити газованої води із сиропом або без нього, кухоль пива і, якщо не зраджує пам'ять, що-небудь і погарячіше. Особливо багатолюдно було біля павільйону в дні святкових демонстрацій - 1 травня і 7 листопада. Маріупольці, пройшовши в колонах повз трибуну - її встановлювали на тому місці, де нещодавно звели модерністську прибудову до будівлі банку на головному проспекті міста, - спрямовувалися до скверу, щоб на лавочках перепочити від тривалого стояння й ходіння, втамувати спрагу і заморити черв'ячка пиріжком, булочкою або тістечком біля павільйону, про який розказано вище...
У 1948 році жителі Маріуполя несподівано для себе дізналися, що померлий нещодавно в Москві партійний і державний діяч Андрій Олександрович Жданов - їхній земляк, і на його честь місто відтепер носитиме його ім'я. Не так уже й багато спливло води в Кальміусі після того, як біля східного входу до скверу поставили бетонну фігуру вождя-земляка на весь зріст і із заклично піднятою рукою. Згодом, незважаючи на щорічне покриття поверхні фігури то "під бронзу", то олійною фарбою білого або кремового кольору, монумент став подекуди руйнуватися. І в 60-х роках його місце зайняло скромніше гранітне погруддя А.О. Жданова. 1989 року під тиском громадськості його було демонтовано.
Майже одночасно з появою пам'ятника Жданову вхід до скверу з протилежного боку був прикрашений аркою. Знімок з її зображенням, зроблений маріупольськими фотохудожниками Федором Науменком і Левом Сосною, був розтиражований на поштових листівках. У середині 50-х років частина скверу за аркою була обгороджена дощатим парканом. Знесли круглий павільйон і почали рити величезний котлован. Коли він був готовий, встановили кілька баштових кранів. Почали будувати будівлю. То був театр. До весни 1960 року вона була готова. Останнім "штрихом" стало руйнування арки. А восени того ж року театр, стіни якого були оздоблені білосніжним кримським піщаником, був повністю готовий. 2 листопада відбулося його урочисте відкриття.
Через кілька років після закінчення Вітчизняної війни було побудовано фонтан із чашею із залізобетону. Він зображений на поштових листівках. Але з часом він почав поступово руйнуватися. 1970 року маріупольським художникам Віктору Пономарьову, Олегу Ковальову та Євгену Скорлупіну доручили створити нове оформлення фонтану. Оформлення вийшло оригінальним і виразним. Не будемо міркувати чому, але районна влада ухвалила рішення переробити оформлення фонтану.
Читайте також: Як маріупольці раніше їздили на завод - розповідь Сергія Бурова
В останні роки старовинний сквер зазнав докорінної реконструкції. Пішохідні доріжки та майданчики, не зайняті рослинністю, прикрасили візерунчастим покриттям із плиток, а в центрі його влаштували новий фонтан, струмені якого у вечірній час підсвічували ліхтарями, що змінювали свій колір. Сквер з давніх-давен був місцем, де малюки робили свої перші кроки, де закохані призначали побачення, куди приходили містяни в перші дні після виходу на заслужений відпочинок…
Раніше публікували розповідь Сергія Бурова про літній театр Маріуполя.
Фото: з відкритих джерел
